15 серпня 2025 року в Женеві завершилися переговори, які мали стати історичним кроком до глобальної угоди з боротьби із забрудненням пластиком. Натомість світ отримав déjà vu: шостий за три роки раунд зустрічей закінчився безрезультатно. Понад 180 країн, сотні компаній і НУО так і не змогли домовитися, як зупинити потік пластику, що душить океани, ґрунти й повітря.
Суть процесу проста й грандіозна водночас: світ намагається створити юридично зобов’язуючу угоду, яка скоротить виробництво пластику, обмежить небезпечні полімери та встановить справедливі правила поводження з відходами. Ідея народилася ще у 2022-му й мала повторити успіх Паризької кліматичної угоди — тільки для пластику. Але на практиці переговори перетворилися на арену протистояння двох таборів.
З одного боку — коаліція «високих амбіцій», до якої входять ЄС, Норвегія, Руанда, багато африканських і латиноамериканських країн. Вони наполягають: боротися треба не лише з відходами, а й із джерелом проблеми — скорочувати виробництво первинного пластику.
З іншого боку — США, Саудівська Аравія, Кувейт, Росія та ще низка нафтохімічних держав. Їхня позиція проста: виробництво має залишатися недоторканним, а акцент слід робити на переробці й управлінні відходами. Якщо перекласти на побутову мову: «Ми й далі будемо виробляти гори пластику, а ви вигадуйте, як їх утилізувати».
Щохвилини в океан потрапляє еквівалент одного сміттєвоза пластику. Продукти його розпаду — мікропластик — уже знаходять у питній воді, повітрі, плаценті новонароджених. І йдеться не лише про екологію: це питання здоров’я, економіки й навіть геополітики. Адже пластик напряму пов’язаний із нафтогазовою промисловістю, а значить — з енергетичною безпекою та інтересами найбільших корпорацій.
Розчарування учасників величезне: міністри екології звинувачують «маленьку групу країн» у блокуванні прогресу, НУО говорять про капітуляцію перед індустрією, а вчені попереджають, що час працює проти нас. Голова Програми ООН з довкілля Інгер Андерсен дипломатично зазначила: «Ми не досягли успіху, але продовжимо».
Фактично ж світ стоїть на роздоріжжі. Або країни погодяться відмовитися від принципу консенсусу (де одне «ні» руйнує все), або з’явиться «угода охочих» — альянс держав, готових рухатися вперед без блокуючої меншості.
Провал женевських переговорів показав, що пластик — не просто екологічна проблема, а лакмус глобальної політики. Поки лідери сперечаються про цифри й терміни, океани продовжують наповнюватися відходами, а діти дихають повітрям, у якому літають частинки пластикових пакетів.
Світ чекав від Женеви угоди. Натомість отримав ще один тупик. Але тупик може стати роздоріжжям. Питання лише в тому, чи вистачить у держав сміливості перейти від красивих гасел до реальних обмежень.
За останні 10–15 років біогазова галузь у Європейському Союзі зросла вибуховими темпами. Німеччина, Нідерланди, Данія, Італія та Франція масово інвестували у біогазові установки як елемент енергетичної безпеки, кліматичної політики та реалізації Green Deal.
Інтенсивне сільське господарство, надмірне використання хімічних добрив і пестицидів, а нині ще й військові дії, залишили значну частину українських земель деградованими або токсичними.
У сучасному світі, де екологічні та соціальні навантаження зростають, інтерес до природних лікувальних систем повертається не як до «альтернативи», а як до рівноправного напряму науки про здоров’я.
